Матеріали до вивчення лірики О. Пушкіна
"Я пам'ятаю мить чудову..."
Серед багатьох любовних захоплень Пушкіна ім'я Анни Керн - одне з найвідоміших. І не тому, що почуття до цієї жінки були найсильнішою пристрастю поета. Своїй популярності Керн, у першу чергу, завдячує тому поетичному шедевру, на який надихнула Пушкіна її особа. Вірш "Я пам'ятаю мить чудову..." залишається однією з сяючих вершин російської любовної лірики. Цей твір надихнув М. Глінку на створення чудового романсу, що дав пушкінському творінню новий виток життя.
І хоч, можливо, у створенні вірша немає особливої заслуги Керн, але кожному шанувальнику таланту Пушкіна все одно хочеться знати, якою ж була ця жінка?
Існує ряд документів, які точно і докладно засвідчують зустрічі поета з Анною Петрівною Керн. Треба віддати належне Керн: на відміну від багатьох своїх сучасниць вона зберегла всі листи Пушкіна і навіть його записки, що дозволяє нам зрозуміти істинну суть стосунків поета і світської красуні.
Керн була на рік молодшою від Пушкіна. Ще в 16 років вона вийшла заміж за генерала, який був значно старшим від неї і до якого вона не мала справжніх почуттів.
За два роки після свого заміжжя (у 1819 році) у Петербурзі на вечірці у своїх знайомих Оленіних Анна Керн вперше побачила Пушкіна. Вірніше - спочатку вона зовсім не звернула уваги на низькорослого, худорлявого, кучерявого юнака у фраку. Адже молодь розважав сам король байки - І.А. Крилов! За вечерею Пушкін сидів неподалік від Керн і, дивлячись їй прямо в очі, вигукнув: "Хіба можна бути такою гарненькою!" Між ними зав'язалася жартівлива розмова про те, хто потрапить в рай, а хто в пекло. І поет сказав, що в будь-якому випадку він хотів би опинитися поряд із нею. Коли вечеря закінчилася і гості почали роз'їжджатися, Пушкін жадібно проводжав очима цю молоденьку жінку, яка щось зачепила в його душі.
Звиклий легко захоплюватися жінками, фліртувати, Пушкін, можливо б, з часом забув про Керн. Але долі судилося розпорядитися інакше. Перша зустріч виявилася "прологом", який обіцяв розвиток подій...
Тим часом життя закрутило Пушкіна. За першим засланням на південь Росії прийшло друге - в сільську глухомань Псковської губернії, в родове помістя Ганнібалів, Михайлівське. Сусідами Пушкіна виявилась мила, гостинна і близька йому за духом родина Осипових, що мешкала в селі Тригорському, яке знаходилося за кілька верст від Михайлівського. Саме від дочок поміщиці Осипової Пушкін знову почув ім'я Керн - вона виявилася їх двоюрідною сестрою.
У листі до кузини старша дочка Осипової нагадала їй про Пушкіна і, за жіночою звичкою до пліток, додала, що на зустрічі в Оленіних Анна Петрівна справила на поета незабутнє враження. До другого листа Осипової Пушкін вже і сам зробив невелику приписку - він згадав слова Байрона: "Образ, що промайнув переді мною, якого я більше ніколи не побачу".
У цей час Керн гостювала в Лубнах Полтавської губернії. Як не дивно, але там знайшовся знайомий Пушкіна ще з арзамаських часів - А.Г. Родзянко, який близько знав Анну Петрівну. Листуючись зі своїм товаришем-поетом, Родзянко написав про Керн. А пізніше вони вже вдвох з Анною Петрівною почали вигадувати жартівливі відповіді Пушкіну - одного разу навіть у віршах. Так через листування інших осіб поступово народилася ниточка зв'язку між Пушкіним і Керн.
А досить скоро і сама Керн з'явилася у Тригорському в Осипових. Це був червень 1825 року.
У спілкуванні з Керн Пушкін почувався дещо розгублено. За її словами, він був "то шумно веселий, то сумний, то сором'язливий, то зухвалий, то безкінечно люб'язний, то томливо нудний".
У Тригорському Пушкін читав Анні Петрівні свою поему "Цигани", і вона була в захопленні від його мелодійного, співучого голосу. Цікаво, що з кола знайомих Пушкіна тільки Керн зуміла звернути увагу на тембральні особливості пушкінського голосу - і ми вдячні їй за це.
Тригорський роман Пушкіна і Керн був коротким, але дуже яскравим - він до кінця днів залишився в пам'яті обох закоханих.
Керн треба було терміново повертатися до Риги, де був тоді її чоловік. Пушкін приходить прощатися. В його руках подарунок - віддрукований екземпляр першої глави "Євгенія Онєгіна". В одній із нерозрізаних сторінок роману Керн знаходить складений вчетверо листок поштового паперу і починає читати:
Я помню чудное мгновенье...
Коли вона дочитала, поет ніби спохватився і, як хлопчисько, хотів забрати в неї листок з віршем. Але Керн умовила його не робити цього.
Що відчула Анна Петрівна у цю мить свого життя? Чи виникла у неї думка, що цей вірш зробить її ім'я безсмертним? Чи зуміла вона зрозуміти, у чому геніальність цих рядків? А може, перлина російської інтимної лірики тоді була для неї просто любовним посланням, ще одним підтвердженням її краси? Чи розгледіла вона, що ці вірші - це не просто зізнання їй у коханні, а гімн жіночій красі? А ще - в них доля самого поета, етапи його непростого життя.
Після від'їзду Керн Пушкін страждає від кохання і ревнощів. Він засипає Анну Петрівну листами (вона перед від'їздом дозволила йому писати), в яких зізнається, що хотів би побачити хоч одне словечко, написане її гарненькою ручкою, а за мить зустрічі з нею готовий віддати все життя.
Керн зберегла сім пушкінських захоплених послань, написаних французькою мовою. Схиляючись перед її красою, Пушкін називає Анну Петрівну "чудотворною".
Трепет закоханого серця звучав так: "Знову беруся за перо, щоб сказати Вам, що я біля Ваших ніг, що я, як і раніше, кохаю Вас, що іноді Вас ненавиджу... Якщо Ви приїдете, я обіцяю Вам бути люб'язним до неможливого: в понеділок я буду веселим, у вівторок захопленим, у середу ніжним, у четвер грайливим, у п'ятницю, суботу і неділю я буду чим Вам забагнеться, і весь тиждень буду біля Ваших ніг".
Поет хоче, щоб Керн ще раз приїхала. Адже сам він був на засланні і не мав права на виїзд.
У жовтні того ж 1825 року вона дійсно була у Тригорському, але не так, як хотілось би поетові. Керн приїхала разом з чоловіком у суто сімейних справах. З Пушкіним зустрічалися рідко і досить офіційно.
Коли Керни поверталися до Риги через Петербург, Анна Петрівна послала Пушкіну твори Байрона в 4-х томах - він давно хотів їх мати. На подарунок поет відповів люб'язним листом.
А що було далі? Бурхливий роман, як часто буває в житті, закінчився. Вони і пізніше кілька разів зустрічалися, але вже, швидше, як друзі. У пам'яті Керн зберігся один з обідів у ресторані, де Пушкін вже був разом зі своєю дружиною - Наталею Гончаровою.
Але прийде час - і Керн покаже присвячений їй вірш Дельвігу, який надрукує його в журналі "Северные цветы". Там його прочитає композитор Михайло Глінка. Станеться це, коли Пушкіна вже три роки не буде в живих. У Глінки виникне думка покласти ці вірші на музику. Але романс народився не зразу - для його створення повинен був з'явитися поштовх.
Чудесна історія вірша продовжувалась. Долею було назначено, щоб його шлях ще раз схрестився з життям Керн. У 1840 році Глінка завершив свій музичний твір. А присвятив його композитор теж Керн, але не Анні Петрівні, а її дочці - Катерині, в яку він сам був пристрасно закоханий. (Романс у виконанні С. Лемешева можна прослухати на уроці).
Анна Керн пережила Пушкіна на 40 років. Детальних відомостей про її життя ми не маємо, адже вона не була ані надто знатною, ані знаменитою. Існує легенда, що її труна зустрілася з пам'ятником Пушкіну, який ввозили для встановлення в Москві. В останніх рядках її особистих записок ми читаємо про Пушкіна: "Я захоплювалась ним, як генієм добра. Хай цими словами закінчаться мої спогади про великого поета".
Питання перекладу. Україномовним читачам вірш Пушкіна відомий у перекладі В. Сосюри. Але практика доводить, що саме цей твір більшість учителів із ряду причин подають учням в оригіналі, попередньо пояснюючи їм незрозумілі слова. Можна спробувати проводити і паралельний аналіз перекладу і оригіналу.
Звичайно ж, тематика, ідея твору, як правило, достатньо точно відтворюються перекладачами. Та коли говорити власне про зображувально-виражальні засоби, особливості синтаксису конкретного автора, тут навряд чи варто дуже захоплюватися аналізом художніх особливостей перекладу. І в першу чергу це стосується поетичних творів. Адже необхідність дотриматися віршового розміру, римування, основних стилістичних рис автора досить часто не дозволяє перекладачеві без втрат, максимально точно зберегти всі найкращі образи оригіналу (наприклад, дуже різняться між собою вислови "мимолетное виденье" і "привид, сповнений любов'ю"). З огляду на це, оцінюючи майстерність автора, ми, на жаль, часто говоримо все-таки про більшу чи меншу майстерність перекладача. А ще треба враховувати те, що окремі твори з певних внутрішніх причин порівняно легко "переходять" з оригіналу на якусь іншу мову (тому їх ми можемо зустріти в перекладах не одного, а кількох поетів-перекладачів). І навпаки, є випадки, коли оригінал і переклад дуже різняться між собою, а за деякі вірші перекладачі взагалі не беруться, бо бачать, що не зможуть досягти вдалого перекладу. Звичайно ж, далеко не завжди в цьому є вина перекладача чи брак його майстерності.
Всі ці моменти вчитель обов'язково має розтлумачити дітям на уроці ще до того, як вони почнуть аналізувати перекладений твір, і заохотити їх до спроб зрозуміти його в оригіналі.
Образ героїні вірша. Перед нами постає образ чарівної жінки, яка здатна викликати глибоке і чисте почуття кохання. Цей образ не стільки реальний, скільки ідеальний, породжений уявою поета. І сам вірш - це ціла "поема" про зародження і розвиток чистого почуття. Реальною основою твору стала перша зустріч з Анною Керн на балу в Петербурзі у 1819 році, а потім нове захоплення нею влітку 1825 року в селі Михайлівському.
Вірш чітко ділиться на три рівних частини - по дві строфи в кожній. Така композиція забезпечує необхідне сприйняття вірша і створює його гармонійну єдність у цілому.
Образ чарівної жінки поданий лише кількома штрихами: "голос нежный", "милые черты", "небесные черты". Тут не потрібно бути багатослівним, адже вищий ступінь захоплення поета коханою вмістився у трьох словах - "гений чистой красоты". (Згадаємо, що перша фраза, якою поет звернувся до Керн при першій їх зустрічі, була: "Хіба можна бути такою гарненькою!"). Поет умисне двічі вживає порівняння "как мимолетное виденье", щоб підкреслити казкову нереальність, фантастичність об'єкту свого кохання. Таким чином він переводить поклоніння конкретній жінці у пристрасний гімн жіночій красі, що здатна розбудити нестримне почуття, а разом із ним - творче піднесення в закоханого поета.
Треба бути великим майстром поетичного слова, щоб, надавши своїм почуттям загального, об'єктивно значимого характеру, в той же час зберегти їх біографічну конкретність і емоційну піднесеність. Але разом із тим Пушкін у зображенні почуттів ліричного героя знімає з них все випадкове, побутове, дрібне. Адже його кохана - це не просто жінка, яка розбудила в ньому бурхливе почуття, вона - ідеал жіночності, чистоти і хвилюючої краси.
Виразне читання. У підготовці учнів до виразного читання вірша О. Пушкіна "К ***" ("Я помню чудное мгновенье...") головну увагу треба звернути на емоційність. У цьому вірші емоційність читання тісно пов'язана зі змістом вірша та зумовленою ним композицією твору. Адже вірш "К ***" - це не просто зразок інтимної лірики, що вимагає при читанні м'якої, камерної інтонації. Це ціла історія кохання, яка відображує в сюжеті твору першу коротку зустріч ліри¬чного героя з Анною Керн, потім круговерть життя, в яке потрапив герой, а далі його нову зустріч із коханою жінкою, новий сплеск почуттів. Отже, читаємо так:
І строфа - м'яко, плавно, вкладаючи у голос почуття захоплення жінкою, яка з першої зустрічі стала для поета втіленням довершеної жіночої краси;
II строфа - більш різко перші два рядки (вони розповідають про життя поета у світському Петербурзі), і знову плавно, з захопленням третій-четвертий рядки (поет довго не міг забути Анну Керн);
III строфа - перший-другий рядки жваво, але емоційність прихована (зобра-ження невмолимого плину років, що стирають із пам'яті навіть дорогоцінні спога-ди); третій-четвертий рядки - повільніше, яскраво виділивши голосом слово "забыл" (на нього падає логічний наголос);
IV строфа - її рядки треба прочитати з наростаючим почуттям смутку, втраче¬них сподівань (у строфі йдеться про сумний період південного заслання поета);
V строфа - помірний сплеск емоцій на першому-другому рядках, чітко виділя¬ємо голосом слово "опять" (розповідь про другу зустріч поета з Анною Керн); третій-четвертий рядки - це повтор ключового образу ("мимолетное виденье, ге¬ний чистой красоты"), кульмінація в його розвитку, а тому прочитати ці рядки треба повільні¬ше і особливо виразно.
VI строфа - рядки читаємо легко, піднесено, радісно, з відчуттям повноти життєвих насолод (любов відновила жагу життя і творчості, воскресила поета).
Я помню чудное мгновенье! |
Передо мной явилась ты, |
Как мимолетное виденье, |
Как гений чистой красоты. |
В томленьях грусти безнадежной, |
В тревогах шумной суеты, |
Звучал мне долго голос нежный |
И снились милые черты. ||
Шли годы. | Бурь порыв мятежный |
Рассеял прежние мечты, |
И я забыл | твой голос нежный, |
Твои небесные черты. |
В глуши, | во мраке заточенья |
Тянулись тихо дни мои |
Без божества, | без вдохновенья, |
Без слез, | без жизни, | без любви. ||
Душе настало пробужденье: |
И вот опять явилась ты, |
Как мимолетное виденье, |
Как гений чистой красоты. |
И сердце | бьется в упоенье, |
И для него воскресли вновь |
И божество, | и вдохновенье, |
И жизнь, | и слезы, | и любовь. |
"Я вас любив..."
М. Гоголь писав, що для сприйняття художнього багатства лірики Пушкіна потрібен тонкий смак: "Тут нема красномовства, тут лише поезія: ніякого зовнішнього блиску, який розкривається не одразу; все лаконічно, як буває в чистій поезії. Слів небагато, але вони настільки точні, що позначають все. В кожному слові безодня простору; кожне слово неосяжне, як поет".
У влучності цього висловлювання ми можемо переконатися на прикладі пушкінського вірша - "Я вас любил...", який доводить, що у вісім рядків можна вмістити неабияку глибину думок і почуттів.
Історія створення. 1827 рік. Пушкін повертається до Москви. Але Москва вже не та, та й сам поет вже інший - стомлений від життя, від безкінечних поневірянь. Йому скоро 30 років, але він до цього часу не має сім'ї. Зустріч з Анною Оленіною подарувала йому нові миті захоплення жінкою.
Пушкін пам'ятав дочку Оленіних Анечку ще зовсім дівчинкою, котрій було трохи більше десяти років. Тепер він побачив двадцятилітню красуню - розумну і впевнену в собі. І... закохався.
Анні лестило те, що геніальний поет був біля її ніг. Пушкін освідчився, але йому було відмовлено у взаємності. Поет страждав. Його гордість не могла змиритися з тим, що Оленіна не захотіла стати його дружиною. Він замкнувся в собі і кілька місяців нічого не писав. А трохи пізніше, у 1829 році, підсумком його нерозділеного кохання стануть безсмертні поетичні рядки.
І тепер вже не варто сперечатися, до Олениної чи, може, до якоїсь іншої жінки був звернений пушкінський вірш. (Адже сам поет не згадує точного адресата). Важливо те, що Пушкін подарував своїм сучасникам і нащадкам ще одну перлину російської інтимної лірики.
З роками до Пушкіна прийшло розуміння гуманної основи кохання. Вірш "Я вас любил..." відтворює переживання ліричного героя, який розлучається з коханою, а значить, переживає один з найтяжчих моментів у стосунках чоловіка і жінки. Саме тоді в людині часто прокидається образа, ревнощі, бажання помститися. Але нічого цього у вірші немає. Є тільки повністю природня печаль, яку викликало прощання з жінкою, любов до котрої "угасла не совсем". А ще є подяка за ті щасливі миті, які вона йому подарувала, і щире побажання бути щасливою поряд з іншим чоловіком.
Ці прості, лаконічні рядки примушують замислитися про важливі життєві істини: про те, що справжнє кохання не може бути егоїстичним почуттям, про те, що саме в інтимних стосунках важливо зуміти зберегти щедрість, широту душі, доброзичливість, благородство.
Виразне читання. Вірш О. Пушкіна "Я вас любил..." - один із тих творів, які читаються, так би мовити, на одному диханні. Головне для читця - пройнятися тими відчуттями, які прагнув втілити у свій вірш поет. А саме: читцеві треба зрозуміти, що переважаючий настрій вірша - світла печаль, спричинена усвідомленням того, що жінка, яку поет кохав (і, як ми розуміє¬мо, продовжує ще кохати), не відповідає йому взаємністю. Але ліричний герой - людина настільки благородна, що готова заради спокою коханої жінки піти на само¬зречення, щоб не заважати їй кохати і бути коханою іншим.
Весь вірш промовляємо м'яко, голосом, що межує з шепотом. Найбільш емоційно, з висхідною мелодикою треба прочитати кульмінацію: "Я вас любил так искренно, так нежно", а останній рядок (розв'язку) - знову спокійніше і досить повільно.
Я вас любил: | любовь еще, быть может, ¦
В душе моей | угасла не совсем; |
Но пусть она вас больше не тревожит; |
Я не хочу | печалить вас ничем. |
Я вас любил безмолвно, | безнадежно, |
То робостью, | то ревностью томим; |
Я вас любил так искренно, | так нежно, ||
Как дай вам Бог | любимой быть ¦ другим. |Елементи літературознавчого аналізу. Вірш "Я вас любил..." дає вчителеві прекрасний матеріал для того, щоб разом з учнями спробувати прослідкувати ритміко-інтонаційну динаміку поетичного твору. Особливо доцільним це буде в гуманітарних класах. У ході такого аналізу школярі зможуть побачити у вірші не тільки його зміст, але й сприйняти поетичний твір як явище мистецтва. Звичайно ж, цей аналіз варто проводити не за перекладом, а працюючи з оригіналом вірша. Починаємо з розгляду першої строфи:
Я вас любил: любовь еще, быть может,
В душе моей угасла не совсем;
Но пусть она вас больше не тревожит;
Я не хочу печалить вас ничем.Уже половина першого рядка ("я вас любил") ясно і чітко формулює тему вірша. Але з цією "закінченістю" звучання вступає в протиріччя неспокійний фінал того ж рядка. Неспокій підсилюється і чисто ритмічно - тим, що речення не закінчується у першому рядку (віршовий прийом "перенос"), а тому звична у віршах ритмічна пауза в кінці рядка створює ефект секундного "зависання" вставних слів "быть может", що надає їм несподіваної смислової ваги. Тут і притаманний цим словам відгомін надії, і ознаки сумніву, і явний відтінок миттєвості того, що відбувається.
Своєрідною функцією динаміки наділені дієслова: "любил" і "угасла" (минулий час), "не тревожит" і "не хочу" (теперішній час). Цікаво, що слово "угасла" хоча і вжито у формі минулого часу, але в поєднанні з "не совсем", фактично, повідомляє нам про теперішнє (адже любов ще і зараз живе).
Інтонаційні акценти відчуваються на словах-наказах: "пусть... не тревожит", "не хочу печалить", які ніби покликані прогнати кохання, заперечити його (двічі повторюється частка "не"), веліти йому замовкнути.
Продовження вірша можна вважати певною мірою несподіваним:
Я вас любил безмолвно, безнадежно,
То робостью, то ревностью томим;
Я вас любил так искренно, так нежно,
Как дай вам Бог любимой быть другим.Як бачимо, кохання не тільки не змовкає, а, навпаки, саме у другій строфі стає предметом ліричних роздумів. З'являються його прямі емоційні характеристики, які підкреслюються системою повторів і відповідностей. Якщо ми намалюємо схему віршового розміру в цій строфі, то помітимо симетричну заміну кожної четвертої стопи ямбу на пірихій - два ненаголошених склади. Це створює особливий гармонійний ритм: збільшення ненаголошеного інтервалу (завдяки включенням пірихію) вимагає особливо підкресленої, сильної вимови наголошеного складу наступної - п'ятої стопи кожного рядка. (У першій строфі ця схема не була однорідною).
Семантичною кульмінацією вірша стає передостанній рядок - це вершина в авторському прославленні кохання. Але в той же час він є і стилістичною кульмінацією, що забезпечується прийомом градації (подвійне вживання прислівника "так"). Якби замість другого "так" автор вжив сполучник "і", гострота кульмінації відчутно знизилась би, а значить, пом'якшилася б і необхідна поету гострота розв'язки у останньому рядку. Але Пушкін підготував її не тільки градацією, але й використанням інверсії ("любимой быть другим"), яка під час виразного читання вимагає зробити певну паузу (психологічну) перед найважливішим - останнім словом вірша.
Так авторська стилістика сприяє розкриттю головної думки твору, інтонація геніально "вкладається" в текст. У вірші звучить не відмова ліричного героя від кохання, а звільнення від його егоїстичної природи. Поет підноситься до розуміння індивідуального і в той же час загального розуміння кохання. Образно це можна висловити так: якщо на початку вірша поет говорить про "свою любов", то у фіналі він описує "свою любов". Саме в такому ключі формується цілісне поетичне переживання, яке отримує у вірші новий, величний смисл.
Українською мовою вірш "Я вас любил..." досить вдало перекладений І. Муратовим.
Привернув він увагу також кількох композиторів, які створили чудові романси. Найвідоміші з них - О. Аляб'єва та О. Варламова. (Аудіозапис романсу бажано прослухати на уроці).
"До моря"
(пер. А. Малишка)
Романтичний вірш-елегію "До моря" Пушкін почав писати перед від'їздом з Одеси, а завершив його на початку жовтня 1824 року в Михайлівському. Поет прощався з півднем, з морем, з романтизмом, підводив підсумок південному періоду своєї творчої біографії. Це своєрідне послання, в якому поет ділиться з морем, як з другом, найзаповітнішими думками і почуттями, адже сприймає його як живу істоту.
Коментар до тексту віршаВірш овіяний елегійним смутком: поет розуміє, що бачить море останній раз. Але і море сумує з приводу розлуки з поетом. (Це краще зрозуміло з оригіналу вірша: "грустный шум, шум призывный"). Ліричний герой захоплюється свободою і незалежністю моря - адже це ознаки того життя, до якого прагне і його душа ("душі моєї світла мріє"). Саме на березі моря поет був переповнений мріями, сподіваннями, відчував прилив творчої енергії.
Море буває дуже різне, воно мінливе, але поет любить його і тихим ("глухий твій шум", "тишина в вечірній час"), і буремним - з "хвиль міцними поривами". Пушкін прихиляється перед силою моря, адже воно може оберігати покірний парусний човен і топити величезні кораблі.
Цікаво, що в оригіналі вірша у зверненні до моря Пушкін змінює середній рід на чоловічий, неначе підкреслюючи, що крізь, здавалось би, безлику природну стихію - море - до людини доходять заклики самого Творця ("Но ты взыграл, неодолимый", "Tы ждал, ты звал...").
Образ моря розвивається в контрасті з "докучними, сірими" берегами, які хотів би навіки лишити поет. "Береги" в алегоричному зображенні автора вірша - це пусте, нице, байдуже життя. А тому Пушкін прагне пов'язати свою творчість з морем ("з тобою дихати і жити, на хвилях високо носити жар поетичної снаги"). Але поет (як і більшість людей) не вільний у своїх вчинках: хоча море (тобто воля) його кличе, все ж таки він змушений лишитися біля берегів - тобто у звичному, залежному від обставин житті.
Слова "хотів навіки я лишити докучні, сірі береги" можуть сприйматися й інакше: адже є відомості, що у Пушкіна під час південного заслання виникала думка втекти морем за кордон.
З образом моря у Пушкіна пов'язана постать Наполеона, який для романтиків був втіленням незалежності, самовпевненості і волі. А тому, говорячи про гробницю слави, поет має на увазі острів Святої Єлени, на якому згасав Наполеон.
А далі автор згадує й іншого "володаря наших дум" - англійського поета-романтика Джорджа Байрона. Схоже на те, що, пишучи свій вірш "До моря", Пушкін певною мірою змагався з Байроном в оспівуванні моря. Пушкін прихиляється перед Байроном тому, що цей великий поет був подібний до моря ("він був, як ти, хмурний, глибокий, страшний в своїй самотині").
Особливим внутрішнім змістом наповнюються у вірші слова "бо де добро - то там вартує чи то освіта, чи тиран". Що має на увазі поет, називаючи злом освіту? Під освітою він розуміє фальшиву європейську цивілізацію. Фактично, Пушкін звертається до підхопленої романтиками тези філософа Жан Жака Руссо про те, що порятунок людини - у поверненні до природи, у веденні простого, "нештучного" життя.
Фінал вірша повертає нас до його початку: перша і друга строфи і дві останніх є своєрідним обрамленням твору. Пушкін впевнений, що ніколи не забуде моря, як не забувають друга. І все найкраще, що він взяв у водної стихії, він понесе у своє нове життя.
Аналіз віршаУ вірші два ідейно-художніх центри: образ моря і образ ліричного героя. В той же час вони обидва тісно пов'язані ще з двома майстерно змальованими поетом образами - Наполеона і Байрона.
У роботі з віршем на уроці можна розділити учнів на три групи, кожна з яких буде працювати за окремим завданням - складати замальовку про конкретний образ вірша. За бажанням вчитель може прочитати приклади таких замальовок (вони подані нижче).
Образ моряМоре для Пушкіна - символ свободи, безмежної вільної стихії. Поет захоплений сильною, нікому не підвладною пристрастю у сприйнятті його краси і величі. Море сповнене прихованої сили і підкоряється тільки своєму закону, своїм примхам. Стихія не терпить жодного зовнішнього примусу, і в цьому вона близька вільному духу людини ("Душі моєї світла мріє").
Автор бачить море у спокої і в гніві. Воно може бути терпимим і поблажливим до долі слабкої людини: йому притаманні і тиша, і бажання охороняти парус рибалок. Але в той же час воно може зводитися з прибою і відправляти на дно величезні кораблі.
Вірш Пушкіна пронизаний любов'ю поета до стихії, яка близька йому своїм безупинним рухом. Море кличе поета до себе, вчить його бути вільним, очищує душу від тягаря земних проблем. Та поет жалкує, що не може "дихати і жити" разом з морем, бо мусить залишатися на землі.
У красі моря Пушкін відчуває дихання Творця, який дав людині свободу, але зберіг над нею приховану владу.
Море у Пушкіна не тільки символ земної величі і слави. Його закличний шум нагадує людині й про інше: про марність суєтних мирських бажань і про покликання людини до вічного сходження, до божественної досконалості. У цьому полягає межа бажань людської душі, до якої кличуть Пушкіна морські хвилі ("В ліси, в поля, в піски сипучі, тобою повний, понесу, твої затоки й сині кручі, і сонце, й тінь, і хвиль красу").
Образ Наполеона і образ БайронаВірш Пушкіна "До моря" наповнений двома контрастними почуттями: глибоким сумом від прощання з морем, від нездійсненних мрій і твердою силою, гордістю. Адже є і люди, які мають подібну морю гордість, міць, силу думки і почуття. Такими були великі історичні особистості - Байрон і Наполеон.
У рядках, присвячених Наполеону, Пушкін ясно не говорить про своє ставлення до нього. Хоча раніше, у вірші 1821 року "Наполеон", він охарактеризував його як тирана, що зневажає людство.
У Байроні Пушкіна приваблюють такі риси знаменитого англійського поета як геніальність ("Другий від нас відходить геній, другий володар наших дум"), нескорений дух боротьби і те, що Байрон був неперевершеним співцем вільної стихії ("Він був, о море, твій співець").
В елегії "До моря" Пушкін неначе змагається з романтиком Байроном, з фіналом його останньої, четвертої, пісні "Паломництва Чайльд Гарольда", де Байрон прощається з морем - своїм другом. Все, що пише Байрон про море, є своєрідною формою прославлення непокірної людини-романтика, яка у своїй буремності не тільки рівна морю, але й переважає його. Байрон у пориві натхнення намагається приборкати море. У своїй гордині він часто відчував себе його володарем.
Пушкін ніколи не ставив себе вище морської стихії, він бачить у морі лише найзаповітніші бажання своєї душі, те, до чого йому хочеться прагнути. Поет переконаний, що з часом перед величчю моря згасають претензії всіх земних титанів, а тому не ставиться до нього зверхньо, не сподівається самовпевнено на силу людини, він лише хоче перейняти у моря дуже важливі для нього риси - свободу, силу, впевненість, незалежність і непоборність. А що таке земне щастя, слава і успіх? Море оголює, викриває їх марність: на скалі посеред його пучини спочиває лише гробниця минулої величі Наполеона, та й інший геній - Байрон - "пішов, оплаканий в народі".
Образ ліричного герояОсобливість ліричного героя у вірші "До моря" виступає в повній відповідності до поетики романтизму. У спустошеному світі волелюбний борець за благо людей почуває себе одиноким. Так Пушкін розкриває романтичну тему самотності поета у світі. Поетичне зображення моря поєднується у вірші з роздумами поета про свою долю вигнанця.
Думкам і почуттям ліричного героя Пушкін відводить важливе місце. На березі моря герой згадує гробницю слави, тобто місце ув'язнення Наполеона, який був для романтиків взірцем волелюбності. Взірцем романтичного пориву до свободи стає в роздумах героя вірша і постать англійського поета-романтика Байрона.
Пушкінський ліричний герой говорить про свої бажання пронести на високих хвилях "жар поетичної снаги". Але наміри поета в кінці одеського періоду відплисти в більш вільну, як йому здавалось, Західну Європу тепер видаються йому наївними мріями.
Ліричний герой сприймає морську стихію як протилежність земному світові - штучному і жорстокому, в якому вже немає нічого близького гордому і одинокому поету. Він мужньо викриває "тирана" - самодержавний деспотизм в Росії, а також показує справжню суть "освіти" - цивілізоване європейське суспільство зі своїми фальшивими ідеалами свободи.
Ліричний герой дає обіцянку і надалі не забувати почуття свободи, яке збагатила в ньому зустріч з морем. Але в той же час він розуміє, що в навколишньому житті для волі немає місця.
Романтичному характеру ліричного героя відповідає і піднесеність тону вірша, насичення мови окликами, звертаннями, риторичними запитаннями, оціночними епітетами і метафорами.
Поради з виразного читанняЧитання вірша варто проводити на фоні записів звуків природи - шуму моря. Віршу Пушкіна співзвучні картини художника-мариніста І.К. Айвазовського. У співавторстві з І.Є. Рєпіним він створив картину "Прощання Пушкіна з морем", репродукція якої має бути на дошці. Адже коли дивишся на це полотнище, виникає почуття, що чуєш пушкінські слова; "Прощай, свободная стихия!"
"Пам'ятник"
(пер. М. Рильського)
За рік до своєї смерті, неначе підводячи підсумок своїй поетичній діяльності, Пушкін написав вірш "Пам'ятник". За своєю тематикою і будовою він близький віршу російського поета ХVІІІ століття Г.Р. Державіна, який, у свою чергу, взяв за формальний взірець оду давньоримського поета І століття до н.е. Горація, що мала таку ж назву - "Пам'ятник" ("Monument"). (Коротке нагадування про вивчене у 8 класі з творчості Горація).
Але пушкінський вірш не є прямим наслідуванням відомих до нього літературних творів. Сюжет вірша складає доля Пушкіна, осмислена на фоні історичного руху. Адже у вірші відчутні сліди тяжких роздумів про жорстокість століття, про стосунки з царем і великосвітськими колами, про недосяжність волі, про те, що в поезії він, Пушкін, отримав перемогу над самодержавством, яке він гордо презирає. Вірш-підсумок сповнений передчуття скорої загибелі, яке ще більше вселяє віру в могутність поетичного слова і сповнює поета безмірною любов'ю до його рідної країни - Росії.
Що ж дає поетові право на безсмертя? Геній своєю творчістю сам ставить собі ще за життя нерукотворний, "незотлінний пам'ятник", тому що він - голос свого народу, його пророк. І навіть коли він помре фізично ("Ні, ввесь я не помру"), він залишиться жити у своїх нетлінних творах.
Уже в першій строфі вірша Пушкін підкреслює народність своєї творчості: "До нього вік людська не заросте тропа". А у третій додає: "Полине гомін мій скрізь по Русі великій".
Пушкін впевнений, що його нерукотворний пам'ятник вищий, ніж найвища в Петербурзі споруда - Олександрійський стовп, поставлений на честь царя Олександра І на Дворцовій площі. Текст оригіналу вірша дає нам ще один цікавий образ: "Вознесся выше он главою непокорной..." - тобто у вірші йде відгомін волелюбних мотивів творчості поета.
Далі Пушкін передбачає, що допоки у світі будуть шанувати поезію ("лишиться хоч один співець"), його твори будуть широко популярні серед людей різних національностей, бо їх знатиме "І гордий внук слов'ян, і фін, і нині дикий тунгус, і степовий калмик".
У четвертій строфі зосереджена головна думка вірша: Пушкін дає оцінку ідейного смислу своєї творчості, підкреслюючи єдність народних і особистих ідеалів. Він стверджує, що право на визнання і любов народу, на безсмертя він заслужив, у першу чергу, високою гуманністю своєї творчості ("Що добрі почуття я лірою плекав"), по-друге, своєю боротьбою за волю ("Що в мій суворий вік я звеличав свободу"), і по-третє, підтримкою ідей, за які боролися вислані в Сибір декабристи ("І за подоланих благав"). Але слова Пушкіна "і за подоланих благав", фактично, отримали більш широке розуміння: вони стосувалися і кріпаків, і замучених солдат, і бідного міського люду, і всіх принижених та знедолених. Таким чином поет розкриває перед нами вічну, незмінну сутність по-справжньому народного мистецтва, яке назавжди залишиться нетлінним.
Остання строфа підводить підсумок і особистому досвіду Пушкіна - досвіду літературної і суспільно-політичної боротьби поета. Ми бачимо, що для Пушкіна "байдужість", "осуд", "хваління", "блазня присуди" - все це тимчасове і суєтне, не варте глибокої уваги. А тому Господь велить музі цим не перейматися. Адже поет писав, "не прагнучи вінця". Муза завжди повинна суворо дотримуватись істини і служити правді, красі, справедливості і волі, служити всім добрим людям, щоб відповідати своєму справжньому покликанню.
Вірш Пушкіна "Пам'ятник" відповідно до теми написаний у жанрі греко-римської оди. У зв'язку з цим і вибір слів, і інтонація відзначаються урочистістю, піднесеністю. Частково це відчувається у перекладі М. Рильського, але більше - в оригіналі тексту: "воздвиг", "главою", "тленья", "пиит", "сущий", "велению" та ін.